10.02.2015

Настя Станко про пластунів і не тільки

Настя Станко – журналістка, співзасновниця «Громадського ТБ». Останній рік працює телеведуючою, репортером, стрімером на Громадському... А народилася вона у селі на Прикарпатті. Вчилася в Івано-Франківську у гімназії і, каже, дуже соромилася, що вона не з міста. Лише згодом зрозуміла, що навпаки, може досягти більше завдяки тим засадничим речам, яких навчили дідусь та бабуся.

“Тепер я дуже часто пишу про них, дідуся і бабусю, своє село, де я народилась, бо для мене це є показовий зріз суспільства. Коли мені говорять про «ватніків» на Сході, що їх треба обгородити стіною і що вони винні самі в тому, що з ними сталося, я дивлюся на своє село, яке знаходиться в центрі Галичини, Львівська область на межі з Тернопільською. Там люди не можуть вибрати нормального сільського голову (він нещодавно помер від алкогольного сп’яніння просто на вулиці, пив тиждень і настав фінал). І всім відомо, що він пив, але його через обіцянки все одно вибрали.

На Західній Україні, де всі говорять українською, ходять до церкви, вважаються дуже правильними українськими патріотами, люди не можуть взяти відповідальність на себе і вибрати з двох тисяч людей одного, який би таки зробив щось толкове в цьому селі. То що там вже казати про вибори до Верховної Ради чи вибори Президента?”, цитують Настю Станко ”Вікна” з посиланням на її розлоге інтерв’ю Анастасії Бондаренко із “Пласту”.

За словами Насті Станко, ще на першому курсі вона з однодумцями створили газету і назвали її “13”, оскільки таким був номер їхньої групи.

“Ми навіть пробували її продавати. Це було дуже прикольно! І нам до 5 курсу ставили «5» просто так за практичні заняття, бо ми робили газету. Потім працювала на “Еко-радіо” у Львові, потім на телебаченні “Разом». Вже на третьому курсі практично ніхто не ходив на пари, працювали весь час. Бо у журналістиці ти весь час мусиш бути в русі”, пригадує вона і розповідає про своєрідну залежність від того, щоб завжди бути в курсі останніх новин.

“У кого з чого починається ранок: з вмивання, туалету, чи ще з чогось, а в мене телефон під подушкою, і першим ділом я встаю, і дивлюся стрічку новин. І так само коли засинаю, гортаю Twitter. Чоловік від того просто скаженіє, він просить, щоб я відклала телефон, коли ми приходимо ввечері додому, вечеряємо, щоб я хоч трохи відпочивала…

Коли були події Майдану, то я майже не спала протягом кількох місяців. Можливо інколи на дві години «вирубалась», але просиналась в жаху, що я могла щось пропустити. В мене завжди була готовність кудись швидко бігти, завжди були складені з собою базові речі, були заряджені всі необхідні пристрої, з яких я б могла би десь “стрімити”, “твітити”, — акцентує журналістка.

За словами Насті Станко, у соціальних мережах вона старається не постити відео-сюжети, свої ефіри, рідко пише про стосунки, про чоловіка чи друзів. Натомість часто доповнює пости тим, що побачила, але що не пішло в сюжет, про що думала, будучи там.

“Стараюсь говорите те, що може не стільки змінити, скільки змусити думати”, каже вона.

АТО принесло Насті багато особистих травм.

“На цій війні не стало близьких мені людей, та й багато іншого. Тепер дуже важко. Я бачу як працюють мої друзі, мої колеги і те, на чому я можу наголосити наразі: не зважаючи ні на що, не треба переходити цей бар’єр, за яким є тільки ненависть. Ненависть до тих, хто вбиває наших колег чи моїх друзів, до тих хто стріляє з тієї сторони. В мені завжди залишається бажання зрозуміти, зрозуміти той бік, і мене в цьому часом звинувачують. Але, на мою думку, це має бути нормальне бажання журналіста не ставити зразу ярлики: це орки, це герої. Особливо на війні про людей треба говорити дуже індивідуально. Не всі їхні є зло, не всі біженці «нахлєбніки», не всі, хто воює на тій стороні, російські найманці, громадяни Росії чи чеченці…Не можна ставити клеймо.

Мене дуже, наприклад, бентежить, що мало говорять про людей, які залишились на окупованих територіях. Мене дуже бентежить, що їх не називають окупованими територіями, хоча вони є окупованими, але влада цю думку як основну не виділяє, нема слова «війна».

Але найбільше мене «вбиває», що журналісти не говорять про людей, які не були ні в чому винні, які не ходили на всякі референдуми, не стріляли. Людина там працює на роботі, на якомусь заводі, водить дочку в садок. Вона собі живе, нікого не чіпаючи, тут до нього приперся якийсь Ярош і починають стріляти “Гради”, і просто не можна зрозуміти, в чому ця людина винна. Я вважаю, що ні в чому. Вона просто жила собі в Луганську і все. Та ж людина може залишитись без дому, чи не дай Бог, загинути, чи бути пораненою, просто через те, що вона житель Луганська. Це неадекватно, а ще неадекватніше, що вона винна в усьому, бо вона житель Луганська. Ми вже від тої людини відмовилися, вже відгородилися, вже назвали її іншою. А питання саме в людях, не в територіях”, наголошує дівчина.

Окрім активної журналістської діяльності Настя Станко також є пластункою. Каже, що в організацію прийшла у віці 11-12 років в Івано-Франківську, але на дуже короткий термін. Не зрозумівши важливість Пласту, вона швидко покинула його. Хоча й повернулась в організацію вже в дорослому віці, десь в 24 роки.

“В мене дуже багато друзів пластунів. Чоловік – пластун. Середовище навколо – теж Пласт. Я стараюся якнайбільше розповідати про те, що я пластунка, інколи чимось помогти.

Мені здається, що ми (пластуни) занадто старались відійти від тих Шухевичів, Бандер, радикалізмів, сказати, що ми просто виховуємо дітей і все, що в нас така освітянська, спортивна штука. І так не має бути! Треба говорити про свої подвиги.
Я бачу пластунів, які на війні, і вони в 100 разів ефективніші за інших солдат. Я знаю наших хлопців, які врятували купу життів на війні, бо просто вміли надавати першу медичну допомогу. Якби не вони, то було б набагато більше жертв.

До прикладу, Тарас Ковалик, який сам собі джгут наклав на ногу прострелену три рази. Йому не могли накласти, і він собі наклав його сам. Я знаю багатьох людей, які б не вижили, якби не він. Якби він не наклав джгут, не забинтував правильно, не витяг з місця, яке прострілюється, то солдати просто там стекли б кров’ю на тому полі бою і ще невідомо, чи їх би забрали звідти. Можуть забрати за місяць те, що лишається, і це реалії.

Пластуни вміють стріляти, через тренувальні страйкболи, в них краще з орієнтуванням на місцевості і ще з купою інших речей, які звичайні солдати не вміють і не знають. Вони набагато ефективніші у штурмових групах, адже готували себе до цього ще в підлітковому віці.

Так само і Вітя Гурняк. Купа людей мені досі телефонує, пише щодо того як і кому передати речі, обладнання. А я все це раніше «перекидала» на Вітю. Були мільйони якихось контактів, які перекидались на Вітю, і він все «розрулював». Не знаю, можливо, що саме Пласт дав йому це вміння до комунікації”.

Чоловік Насті Станко також во.є у зоні АТО.

“Для тих, хто там, немає такого слова «втома». В Донецькому аеропорту чи Пісках – холодно, там нема ніяких пічок, тому що вогонь, чи будь яка іскра для снайпера – ціль. Ніхто нічого не включає, розумієш? Це в бетонному терміналі люди стоять, не сплять добу за добою, тому що тебе можуть вбити. Ніхто нічого не їсть, тому що їсти неможливо через рівень стресу. Уяви собі: не можна нормально їсти, бо нема гарячої їжі, немає тепла, немає сну і ти постійно в тому стані, що тебе можуть вбити щохвилини. Там нема такого як «припинення вогню», там стріляють постійно. От вони дійсно втомились.

Вони воюють за перемогу, вони не воюють за аеропорт, вони не воюють, щоб вбити, вони воюють одне за одного.

Війна – це робота. Так вийшло, що цією роботою є вбивати інших людей. Саме це словосполучення “вбивати людей” для мене нічого героїчного не містить. Отака робота. Чим більше героїв, тим більше поразок. Коли все йде добре, то героїв як правило, немає. У вдалих операціях нема героїв, у вдалих операціях все йде за планом. У програшних операціях, де все дуже погано, завжди багато героїв, дуже часто – загиблих героїв. Не треба намагатися романтизувати, намагатися говорити, що це велике щастя чи великий подвиг – вмерти за Україну. Я вважаю, що це все неправильно, за Україну треба жити”, ділиться пластунка.

Джерело: vikna.if.ua
[Інтерв'ю] [Пласт]
Яндекс.Метрика